Давай знайомитися: хто робить пасьянс.укр і навіщо
Привіт! Я Роман, і якщо ти читаєш цей текст, то, ймовірно, щойно розклав пасьянс або якраз збираєшся. Я один з авторів, що зробили пасьянс.укр.
Це перший текст у нашому блозі, і почати я вирішив не з правил чи стратегій, а зі знайомства: хто ми, звідки взялася ця затія і чому я вважаю, що розкласти пасьянс не означає змарнувати час. Далі буде трохи історії й трохи науки. Також обіцяю трохи занудства :)
Перший урок: карти вміють брехати
Мій шлях до карт почався не з комп’ютера, а з кухонного столу, накритого цератою в квіточку. Бабця тримала колоду в серванті, де була купа посуду, який використовували виключно на чийсь ювілей. Від неї я навчився пасьянсу, дурака й дворового бриджу, гри, правила якої, здається, у кожному дворі були трохи свої.
Та найважливішим уроком був не пасьянс. У дурака бабця грала з виразом людини, якій страшенно не пощастило: зітхала, хитала головою, так переконливо жалілася на карти, що мені ставало її шкода. А потім, коли в мене лишалися самі дрібні шістки, з’ясовувалося, що весь цей час вона тримала в руках половину козирів. Так років у шість я отримав перший урок психології: у грі проти людини важить не те, що в тебе на руках, а те, що про це думає суперник. Блефувала бабця віртуозно, і, чесно кажучи, загальний рахунок наших дуелей так і лишився на її користь.
Пасьянс був зовсім іншою історією. Там нікого обманювати: є лише ти, колода і час. Ніхто не зітхає, не відволікає, не ховає козирів. Хочеш виграти, то будь уважним і не поспішай.
Комп’ютерний клас і мої перші сотні доларів
Трохи згодом карти переїхали на екран. Мама навчала працівників на підприємстві спеціалізованим програмам, і для цього в неї був цілий комп’ютерний клас: ряди бежевих моніторів, мишки з кулькою всередині й гул вентиляторів, стійкий спогад з дитинства. Коли заняття закінчувалися і клас порожнів, я мав королівський вибір: сідай за будь-який комп’ютер.
Офісні програми мене, звісно, не цікавили. Я бавився в Косинку, Солітер і Павука, а також у Дев’ятку, просту карткову гру, яку опанував сам, методом спроб і помилок. Грали там на гроші. Не на справжні, але для малого хлопця кілька сотень віртуальних доларів на рахунку було достатньо, щоб отримати позитивні емоції, незважаючи на те, що все «багатство» залишалося на тих комп’ютерах.
А ще після виграшу в Косинку карти водоспадом стрибали по екрану, і це заворожувало.
Сайд-проджект на вихідних
Минули роки. Я став дизайнером і вже понад десять років проєктую інтерфейси в айті. Якось, згадавши дитинство, я захотів зіграти в Дев’ятку, і виявилося, що в україномовному інтернеті її неможливо знайти. Тоді й з’явилася думка: гра проста, на кількох гравців, чому б не зробити її самим? Маленький проєкт на вихідні, нічого серйозного.
За роки в айті я обріс знайомствами, і деякі з них переросли в дружбу. Так у моєму житті з’явився Арсен, розробник. Коли я розповів йому про ідею, він погодився взяти на себе технічну частину, і ми почали. Спершу збиралися зрідка, потім щосуботи, а згодом це стало доброю звичкою.
Працювалося нам на диво злагоджено. Арсен відповідав за те, як усе влаштовано всередині, я за те, як воно виглядає і як у нього грається, і ці дві половини легко складалися докупи. Мабуть, тому суботи за роботою ніколи не здавалися роботою.
Дев’ятку ми від початку будували з прицілом на майбутнє: так, щоб на тій самій основі, нашому «двіжку», можна було робити й інші карткові ігри. Тож щойно вона запрацювала, на сайті з’явилися Косинка, Солітер, Павук і Чергування, а згодом Маджонг і Судоку. Вони не карткові, але тренують те саме: уважність.
Саму Дев’ятку ми поки сховали: треба доробити кілька технічних речей. Але вона повернеться, і не сама, а з іншими іграми на кількох гравців, зокрема з дураком і дворовим бриджем. Упевнений, моя бабця б зацінила.
Чому українською
Є ще одна причина, і вона серйозніша за ностальгію. На жаль, українці досі розкладають пасьянси й грають у дурака здебільшого на російських сайтах. Люди реєструються там, лишають пошту, телефон і купу інших даних, які зберігаються невідомо де й невідомо в кого. Я дивлюся на це як на цифрову гігієну: так само як миємо руки, варто думати, кому довіряєш свої дані.
Я не хочу нікого соромити. Просто вважаю, що в нас має бути вибір: українська платформа, українською мовою, без реєстрації для звичайної гри і без даних на ворожих серверах. Цей вибір ми й намагаємося зробити.
Трохи історії: пасьянсу понад двісті років
Звідки взявся пасьянс, достеменно не знає ніхто. Перший відомий опис з’явився в німецькій збірці карткових ігор 1783 року, і от іронія: той найперший «пасьянс» грали вдвох, по черзі. Історики припускають, що такі розклади виросли з ворожіння на картах: якщо розклад зійшовся, бажання збудеться. У датській і норвезькій мовах пасьянс досі називають словом kabal, що натякає на щось таємне.
Наше слово «пасьянс» прийшло з французької: patience означає «терпіння». Як на мене, кращої назви не вигадаєш, бо ця гра справді більше про витримку, ніж про везіння.
У XIX столітті пасьянси стали модною розвагою, з’явилися цілі збірки правил. Однією з перших англійською була книжка леді Аделаїди Кадоган, видана близько 1870 року. Є й легенда, нібито пасьянси розкладав Наполеон на острові Святої Єлени. Недарма один із них досі так і називається. Чи правда це, невідомо, але звучить гарно.
Наша Косинка у світі відома як Клондайк. Її правила вперше надрукували в 1907 році, а назву часто пов’язують із золотою лихоманкою на Клондайку, хоча доказів цього немає. Звідки взялася «Косинка», теж достеменно невідомо. Найпоширеніша версія каже, що стовпці, які ростуть від однієї карти до семи, утворюють трикутник, схожий на складену хустку-косинку. У Львові, наскільки я чую, так кажуть рідко: назва, схоже, прийшла до нас разом із російською версією Windows, де Клондайк звався саме так. Але прижилася вона міцно, і сьогодні українці шукають «косинку» в Google десятки тисяч разів на місяць.
Як пасьянс навчив світ користуватися мишкою
Справжню славу Косинці принесла Windows. Улітку 1988 року практикант Microsoft Вес Черрі написав для неї пасьянс, і 22 травня 1990-го той вийшов разом із Windows 3.0. Колоду намалювала Сьюзан Кер, та сама дизайнерка, що створила іконки першого Macintosh. Як дизайнер, я знімаю перед нею капелюха: ці карти впізнають мільйони людей, які ніколи не чули її імені.
Microsoft мала на гру цілком практичний план. Більшість людей тоді вперше сідали за комп’ютер із мишкою, і пасьянс мав навчити їх клацати, перетягувати й не боятися нової системи. Кращого тренажера, ніж перетягувати червону дев’ятку на чорну десятку, годі було й вигадати. У першій версії Черрі навіть зробив «кнопку боса», що миттю ховала гру за фальшивою таблицею Excel, але Microsoft попросила її прибрати. Мабуть, вирішили, що це вже занадто.
План спрацював навіть краще, ніж хотілося. У 1994 році Microsoft визнала, що пасьянс роками був найпопулярнішою програмою Windows. А в 2006-му в Нью-Йорку звільнили працівника міської адміністрації після того, як мер Майкл Блумберг побачив Косинку на його робочому екрані. Тож якщо граєш на роботі, оглядайся.
У 2019 році Microsoft Solitaire внесли до Всесвітньої зали слави відеоігор разом із Mortal Kombat і Super Mario Kart. На своє тридцятиріччя, у 2020-му, гра мала близько 35 мільйонів гравців щомісяця і понад 100 мільйонів розкладених партій щодня. А ті самі карти, що стрибають після виграшу, сьогодні вважають одним із прообразів усього, що потім стало звичним у казуальних іграх. Тож я в маминому класі був у хорошій компанії.
Навіщо в це грати (і що з цього має мозок)
Пасьянс часто називають «вбивцею часу». Я з цим не згоден: як на мене, це один із небагатьох способів провести десять хвилин і вийти з них трохи зібранішим, ніж увійшов.
Кожна партія схожа на маленьку задачу з чітким кінцем. Треба пам’ятати, де лежить потрібна карта, думати на кілька ходів наперед і не хапатися за перший-ліпший хід лише тому, що він очевидний. Це тренування уважності й витримки в чистому вигляді. При цьому пасьянс не тисне: суперника немає, таймер можна ігнорувати, а якщо клацнув не туди, кнопка «Назад» для того й існує. Для мене це відпочинок, а не іспит.
Наука тут обережна, але цікава. Шотландські дослідники майже сімдесят років стежили за 1091 людиною, народженою 1936 року: перевіряли їхнє мислення в 11 років, а потім у 70, 73, 76 і 79. Ті, хто частіше грав у карти, шахи, настільні ігри чи розв’язував кросворди, з віком втрачали гостроту мислення менше за інших, особливо швидкість. Автори чесно попереджають: це зв’язок, а не доказ, різниця невелика, а на мозок впливає ще багато чого, від спорту до відмови від куріння. Але як аргумент на користь «ще однієї партії» цілком годиться.
А ще пасьянс досі ставить задачі математикам. Скільки роздач Косинки взагалі можна виграти, точно не знає ніхто: математик Персі Діаконіс назвав це одним із конфузів теорії ймовірностей. Найкраща оцінка така: якби ти бачив усі закриті карти наперед, то міг би виграти приблизно 82% роздач по три карти. Ми їх не бачимо, тож справжній відсоток помітно нижчий. Отже, якщо партія не склалася, можливо, карти просто так лягли.
І ще одне, вже з нашого життя. Під час тривоги в укритті часто немає зв’язку: стрічку новин не оновиш, а більшість ігор без інтернету навіть не відкриваються. Лишається сидіти й чекати. Тому ми зробили так, що наші пасьянси, раз відкриті, працюють і офлайн. Десять хвилин Косинки не скасують тривогу, але допоможуть перемкнутися з телемарафону на щось своє й дати голові трохи перепочити.
Що далі
У цьому блозі ми писатимемо про те, що самі любимо: правила й маленькі хитрощі різних пасьянсів, стратегії для тих, кому мало просто виграти, історію ігор і новини сайту.
Якщо хочеш просто пограти, усі ігри зібрані на сторінці «Усі ігри». Почни з Косинки, класики, з якої все почалося. А якщо роздача не складеться, не звинувачуй карти: на відміну від моєї бабці, вони не блефують.